Штетлы (Луцк)
Вы находитесь на сайте "Архив статей из ЭЕЭ и статей на еврейские темы из Википедии"
Регулярная статья | |
Л.Гроервейдл | |
17.02.2013 | |
Штетлы Луцка — районы в городе Луцке, где проживали евреи, и которым было присуще особое устройство жизни, проявившееся в планировке этих районов, застройке, деятельности общественных институций и прочих аспектах жизни.
Первый еврейский район начал формироваться с появлением евреев в городе в XIV веке. Он располагался на островной части Луцка с юго-западной стороны. Именно там размещались первые синагоги, а потом и Главная синагога города. С развитием Луцка и его териториальным расширением появились новые штетлы. Вследствие особенностей развития город в одно и то же время еврейские районы выглядели по-разному, в них проживали разные слои еврейского общества.
В последние десятилетия перед Второй мировой войной в Луцке существовали три больших еврейских района (Жыдивщына, Мокрый Луг, Вулька), которые были уничтожены во время войны. По состоянию на 2012 год штетлы застроены новыми домами и практически утратили свои особые признаки. В городе еще сохраняется несколько домов, которые в прошлом использовались евреями для жилья, образовательных, религиозных и иных потребностей.
Содержание |
Исторические факторы развития штетлов
Первые евреи появились в Луцке, вероятно, только в XIV веке, однако по некоторым даным,[1] на Волыни они проживали еще с ХІІ века. Первое поселение евреев было на на островной части Луцка на юго-западе. Хотя еврейские дома были и в разных местах Луцка, и около него, но главное поселение не выходило за границы так называемой Жыдивщыны — первого еврейского квартала на територии города.
В Луцке евреи занимались разными делами — варили пиво, работали в цехах и были их владельцами, торговали. Но наипопулярнейшее занятие было связано с финансовой деятельностью. Так, согласно Герману Розенталю, многие луцкие евреи были сборщиками налогов уже непосредственно после возвращения в Великое княжество Литовское после изгнания. Особенно богатыми были Шамах Данилевич, Ребинко Левеевич, Михайло Езофович и другие. Последний был главным сборщиком податей в городе в 1509 году.
Евреи часто имели особые привилегии. В 1551 году они были освобождены от подушной подати "серебщина", а позднее король Сигізмунд II Август освободил их от податей на все товары, кроме воска и соли.[2]
Подобная ситуация сохранялась до XIX века, когда Волынь была аннексирована Российськой империей. Новое законодательство сущственно повлияло на профессии евреев, что в свою очередь стало одним из значительных факторов развития или упадка разных еврейских районов. В 1804 году евреям было запрещено держать шинки, сдавать в аренду помещения в селах, торговать недвижимостью, заниматься банковской деяльностью.[3] Это все сдерживало развитие еврейского населения и приводило к накоплению проблем еврейского квартала. После отмены многих запретов во второй половине XIX века ситуация стала более естественной, и в Луцке появились новые штетлы.
Численность еврейских жителей города постоянно возрастала. Первые сведения о количестве домов, а отсюда и количестве людей, восходят к 1552 году — около 200 человек.[4] Через 100 лет перед 1648 годом — 525 человек,[5] а в 1787 — 1331 человек.[6] Кроме того, постоянно возростала доля евреев в общем населении города.
Рост населения был и одним из факторов развития еврейских районов. Поскольку рост населения не приводил к увеличению района, это вынуждало переселяться на новые места.
Хотя в Луцке еще в XV—XVIII веках были настолько богатые евреи, которые даже одалживали деньги королям, имущественно расслоение только в конце XIX века повлияло на градостроительную ситуацию и развитие штетлов. В Российской империи еврейские гражданские права существенно ограничивались,[3] город в целом переживал экономический упадок. В 1862 году была построена дорога Киев-Варшава, которая проходила через Луцк, кроме того, произошли реформы которые улучшили экономическую ситуацию империи. Уже в 1892 году среди около 900 домовладельцев Луцка 677 были евреями. Самые богатые лучане того времени — евреи. Однако таких было только несколько десятков. Прочие евреи были очень бедными.
Имущественное распределение еврейского населения также обусловило развитие новых районов. Так, бедные евреи просто не могли позволить себе большие дома или аренду в престижных районах. Постепенно разбогатевшие жители старались покинуть улицы с бедным населением, поэтому в конце концов это привело к обособлению богатых и бедных штетлов в Луцке. А самые богатые строили величественные общественные здания на общих городских улицах, что впоследствии привело к нивелированию национального фактора в градостроительстве Луцка до Второй мировой войны.
Итак, в Луцке было 3 самых больших еврейских района — Жыдивщына, Вулька, Мокрый Луг.
Жыдивщына
История
Раздел старого Луцка на кварталы был типовым для городов Великого княжества Литовского и Речи Посполитой. На юго-западной части островного города находился еврейский квартал. Рядом на востоке размещался латинский квартал, где находился комплекс сооружений доминиканского приората. На севере — караимский и армянский кварталы. С запада и юга еврейский район омывался речкой Стыр.
Еврейский национальный район входил в територию, обрамлённую так называемой второй линией укреплений луцкого городского центра. Автори допускают,[7] что эта линия возводилась уже во времена Витовта. Оборонный забор был деревянным, однако согласно описанию венецианского посла Амвросия Контарини в 1473 году, довольно крепким.[8]
В XVI веке именно там документально подтверждено наличие первых деревянных синагог. В 1506 году великий князь литовский Сигизмунд в письме луцкому старосте Федору Янушевичу упоминает про синагогу.[9] На конец этого века число синагог увеличилось до 2-3. Одна из них могла быть каменной. В 1626—1629 роках в этом штетле построили новую каменную синагогу с оборонной башней. Король Сигизмунд ІІІ Ваза был вынужден дважды давать привилегию на постройку, поскольку доминиканцы из соседнего городского квартала мешали строительству, боясь, чтобы синагога не стала выше их костела.[5] Сразу посля постройки при синагоге была основана йешива.
Численность населения Жыдивщыны постоянно росла. В 1648 году там проживало 525 человек, а в конце чледующего века - больше 1300 человек. Это привело к смене планировки штетла. Во-первых, осваивались новые территории на юг и запад от Главной синагоги так, как только можно было, поскольку неподалеку уже текла речка Стыр. Во-вторых, застройка уплотнялась. Дома вытягивались вглубь застройки, а на дорогу виходили торцами. Центральной улицей штетла, которая вела от Большой синагоги к площади Рынок, была улиц Широкая. Вдоль неё уже в XVII веке размещались около 60 домов, хотя её длина около 300 м. В 1789 году в этом районе было 125 жилых объєктов, из которых лишь 2 были кирпичными. Там жили только бедные евреи. Богатые покупали себе участки на других улицах города.
Учитывая религиозные, образовательные, бытовые и прочие потребности еврейского населения Луцка, в Жыдивщыне должны были находиться все учреждения, которые бы эти потребности удовлетворили, однако только с XIX века наличие таких учреждений документально подтверджено. Так, в этом штетле была баня, больница, приют, Большая синагога, йешива, 5 молитвенных школ.[6]
После пожара плотность застройки немного уменьшилась, но очень быстро возобновилась. Общая ситуация в этом штетле не изменилась и в течение XIX-ХХ веков: те же саммые деревянные хатки, тесно прижатые одна к другой, где проживала исключительно еврейская беднота. В 1887 году в постановлениях городской думы написано:
...что касается помещений, которые занимают разные ремесленники на Жыдивщыне, комиссия считает нужным принять указание Янкеля Юкельзона о том, что эта застройка не заслуживает внимания, поскольку эти ремесленники очень бедны, а помещения используются как непривлекательное жильё. |
Заброшенность даже дошла до Большой синагоги. Так, в начале ХХ века выборы правления Главной синагоги срывались несколько раз из-за отсутствия виборщиков, а 8 июня 1910 г. прихожане синагоги жаловались в городскую думу на беспорядок в хозяйстве синагоги.
В начале ХХ века бывшая улица Широкая сменила назву на Берка Йоселевича, а потом и Шолом-Алейхема.[10] Как и раньше, она вела от рынка к Большой синагоге, перед которой находилась площадь Переца. Около главной синагоги располагались другие синагоги, которые иногда в документах называются молитвенными школами: Галицкая, Кравецкая, Асира, Несухоизкая, Бойкер, Бейс-Медре, а также миква и больница.
В конце 1941 года в Луцке было организовано еврейское гетто, которое териториально складывалось из нескольких частей. Наийбольшая была устроена именно в Жыдивщыне и территориях около неё (включая Рыночную площадь). Помещения евреев были подвергнуты погромам. Драгоценные вещи вывезены. В середине 1942 года узники всех гетто Луцка были выведены за границы города и расстреляны. Это около 17 тысяч человек. Затем подорвали Большую синагогу.[11] Почти все еврейские постройки были уничтожены.
Сохранившиеся после войны здания были отремонтированы. Экстерьер синагоги отстроили в 1970-х годах, превратив её в помещение спортивного клуба. Только тогда в этом штетле была установлена единственная мемориальная доска расстрелянным в гетто.
Современное состояние
Жыдивщына охватывает такие улицы современного города: южная часть ул. Данилы Галицкого, частично Караимская, Троицкая, участки между Данилы Галицкого и Драгоманова до площади Рынок. В течение истории границы района немного увеличились, но за Рынок на севере и за доминиканские территории Жыдивщына никогда не виходила. Всего тут сохранилось около 20 сооружений довоенного штетла.
ЛуцькСинагогаГалицька.jpg
Галицкая синагога сейчас |
ЛуцькЖидівщина1.jpg
Дома Шулима Блехера (слева) и Абрама Выдры (справа) |
ЛуцькЖидівщина2.jpg
Дом Боруха Лернера |
ЛуцькЖидівщина3.jpg
Дом неизвестного владельца |
Вулька
История
На схід від ділянки, де розташовувався комплекс споруд бернардинського конвенту Луцька, простягалося село Вулька (інші назви: Волиця, Воля Підлуцька). Вже у XVIII столітті його населяли великою мірою євреї. Цей район був пологим з крутими схилами. Він був вільний від забудови багатих лучан, оскільки не був придатним для цього. Внаслідок перенаселення Жидівщини прилуцьку частину Вульки почали заселяти євреї. Можливо, ця територія спершу належала бернардинам, оскільки відомо, що вони видавали дозволи євреям на забудову своїх земель[12].
Офіційно Вулька була приєднана до Луцька в 1834 році. Але не зважаючи на статус міста, забудова здійснювалася хаотично, без проектів, самовільно. Крім того, постійно з'являлися нові вулиці, а зникали старі. Так, із порівняння планів 1855 та 1862 років випливає, що з'явилося 10 нових будинків, 4 зникло[6]. У 1840 році був виданий документ, де заявлялося:
Наказано усім поліцмейстерам і городничим, щоб за жодних обставин не дозволяти нікому з мешканців робити добудови без погодження проектів з Будівельною комісією під загрозою суворої відповідальності. |
Проте самовільна забудова продовжувалася. У 1890-х роках була спроба виселення євреїв із Вульки. Так, було видано наказ, де зазначалася необхідність реєстру усіх єврейських мешканців штетлу з подальшим розглядом їхнього права проживати тут. Передбачалося, що це право треба розглянути на основі закону 1882 року, де євреям заборонялося проживати у сільській місцевості. Але з якихось причин цей наказ не врахував, що Вулька давно належить до території міста, тому закон 1882 року у цьому районі був нечинний.
Вулька була дуже схожа із Жидівщиною. Тут так само селилися бідні євреї, тип забудови і побуту був аналогічним. Переважна більшість хат дерев'яні. Проте за свої межі штетл майже не виходив. Він був чітко обмежений вулицями. У 1939 році дослідникЛеонід Маслов писав про штетли Луцька[13]:
Безглуздо забудовані, без найелементарніших понять про урбанізацію, паскудними, провінційно-жидівськими будинками криві, брудні вулиці... |
Проте тут також були свої культові та освітні споруди. Так, відомо про молитовний дім (згодом названий синагогою) Ашкеназі на Вульці, молитовну школу Медриш, відкриту в 1900 році, мікву поряд з нею, синагогу Бесгамедриш Тупелес та інші.
Поряд з Вулькою у гімназії імені Глікліха також було влаштоване гетто. Це був трудовий табір із працездатного населення, утворений в жовтні 1941 року. Тут знаходилося 500 осіб. У грудні 1942 року тут відбулося єврейське повстання. Бунтівники зробили 3 атаки на охоронців табору. Проте повстання було придушене. Деякі його учасники вижили[14].
Район був зруйнований частково німцями, а частково в радянський період. У 1950-х роках на Вульці будували головну вулицю міста — вулицю Леніна. У центральній частині штетлу зробили головний майдан міста зі сходами та фонтаном. Тут також влаштували терасу із виглядом на міський парк. Згодом у 1960-х напроти будинку обласного комітету КПРС поставили пам'ятник Леніну[10]. Пам'ятник стояв неподалік колишнього розташування синагоги Ашкеназі на Вульці та мікви.
Современное состояние
Штетл майже не виходив за певні рамки територіально. Він обмежувався сучасними вулицями Паркова, Лугова та Волі, Глушець. Тут розміщено 5 житлових будинків на проспекті Волі, двори цих будинків а також приватні будинки. У центральній частині штетлу знаходиться каскадний фонтан, який від майдану перед головним корпусом Волинського Національного Університету імені Лесі Українки спускається до головної алеї Центрального парку імені Лесі Українки. Вулиця Лугова — єдина збережена автентична вулиця штетлу, яка не змінила своєї траси. Крім того, саме тут розташовані 4 із 6 збережених будинків штетлу передвоєнного періоду.
ЛуцькШтетлВулька2.jpg
Кирпичный дом |
ЛуцькШтетлВулька3.jpg
Дом Августиновича |
ЛуцькШтетлВулька4.jpg
Уголок Вульки |
ЛуцькШтетлВулькаДвері.jpg
Двери еврейского кирпичного дома |
Мокрый Луг
История
Цей район суттєво відрізнявся від Жидівщини та Вульки. Вже у XVIII столітті він активно заселявся євреями. Тут було кілька десятків єврейських дерев'яних будинків у той час. Однак процес освоєння території відбувався мляво. Активне будівництво почалося з другої половини XIX століття. Так, у 1862 році на Мокрому Лузі було 10 єврейських будівель без врахування культових споруд, у 1895 — 33, із них цегляними — 14[6].
Мокрий Луг розташовувався поруч із головними вулицями тодішнього Луцька, тому не зважаючи на важкість будівництва тут, район освоювався багатими євреями. Тут будувалися двоповерхові цегляні будинки. Крім того, в цьому штетлі проживали євреї, що мали власність на інших вулицях міста. У 1890-х роках болотиста частина району була засипана для будівництва нових споруд. Забудова Мокрого Лугу стала суттєво відрізнятися від забудови Жидівщини, де продовжувала проживати міська єврейська біднота переважно в дерев'яних будиночках. По-перше, тут майже не було бідних дерев'яних хат з самовільними прибудовами, а лише цегляні одно- та двоповерхові. По-друге, архітектура цегляних будівель втратила типові єврейські риси, які краще всього прослідковувалися на дерев'яних хатах. Проте деякі споруди ще їх мали. Більшість забудови виглядала так, як будинки інших мешканців Луцька. Крім приватних будинків для житла, торгівлі чи оренди на Мокрому Лузі знаходилися і громадські будівлі: синагоги Олицький Бесгамедриш, Бес-Гакнейсіс, молитовний дім Ашкеназі, Пурицова школа, Талмуд-Тора та інші. На зламі XIX-ХХ століть у цьому штетлі кілька власників (Кронштейни, Л.Дінер, С.Вайнштейн, С.Гольдберг) виділили частини власних земель для розміщення великого навчально-громадського закладу Талмуд-Тора. Це був двоповерховий цегляний будинок розмірами 19 х 15,6 м з цокольним поверхом. У 1920 році тут навчалося 400 дітей із бідних єврейських родин. В приміщенні було 12 класів, канцелярія, їдальня.
Багато будинків у цьому штетлі були зруйновані під час Другої світової війни, інші збереглися. Вже у радянський час в колишній Талмуд-Торі розміщувалася бухгалтерська школа. У колишній синагозі Олицький Бесгамедриш у 1950-х роках зробили кінотеатр «Зміна». Синагозі Пурицова добудували ще один поверх. Деякі будівлі були розібрані.
Сучасний стан
Штетл на Мокрому Лузі не мав чітких меж. В основному, цей район містився на сучасних вулицях: Ковельська (від мосту на схід), Романюка, нижня частина Богдана Хмельницького, Коцюбинського. Тут збереглося кілька типових і нетипових єврейських споруд. Більшість із них зараз використовується як житло. Талмуд-Тора здається в оренду.
ЛуцькТалмудТора.jpg
Талмуд-Тора сьогодні (в центрі) |
ЛуцькМокрийЛуг.jpg
Єврейський будинок у глибині забудови Мокрого Лугу |
ЛуцькМокрийЛуг2.jpg
Будинок Хані Кіперман (половина) |
ЛуцькМокрийЛуг3.jpg
Будинок Лейзора Кронштейна |
ЛуцькСинагогаПурицова.jpg
Пурицова синагога |
ЛуцькСинагогаХм.jpg
Олицький Бесгамедриш (колишній кінотеатр) |
ЛуцькЄврБуд.jpg
Будівництво |
Градостроительные особенности штетлов
Усі єврейські райони мали деякі особливості, які відрізняли їх від інших районів Луцька. Так, бідним районам була притаманна відсутність вулиць взагалі. Залишалися тільки центральні. Перенаселення штетлу призводило до ущільнення забудови, зникнення широких території. Роль вулиць виконували вузькі і брудні проходи між будинками. Господарських території (городів, хлівів) не було взагалі. Тільки житлові будинки з самовільними прибудовами. Оскільки вся забудова була дерев'яною, вона часто горіла. Тоді на місці колишніх проходів з'являлися нові будинки, карта району суттєво змінювалася. Так, наприклад на Вульці вулиць не було взагалі, а тільки ті, що обмежували штетл по периметру. Порівняння планів цієї частини міста всередині XIX та ХХ століть показало, що колишніх проходів немає — весь район перепланувався внаслідок самовільної будівельної діяльності. Це було зумовлено виключно економічними причинами[6].
Юзеф Крашевський у 1850-х роках описував Луцькі штетли[15]:
Мізерні дерев'яні будиночки, закопчені єврейські корчми, похилені хатки, нові будівлі без віри в майбутнє, немов на один день збиті, старі, що валяться і підперті, серед них обгорілі стовпи спалених будинків, вулиця вистелена дерев'яним помостом замість мощення - ось що ми бачили, а потім небагато краще. Євреї оточують, кричать, нападають, заставляють купувати, ніби на ранок не мають куска хліба. |
Архітектура штетлів також відрізнялася від інших частин міста. Більшою мірою, це також було зумовлено економічно. Так, виділилося кілька типів забудови. Довгі дерев'яні, одноповерхові, однородинні, розташовані майже впритул, коротким кінцем виходять на вулицю, мають зазвичай одне вікно та один вхід з вулиці для торгівлі, покриті ґонтом, майже без декоративних елементів — класичний приклад будинків із Жидівщини. Десь із другої половини XIX століття почали з'являтися двоповерхові із цегляним першим поверхом. Інколи входи на другий поверх були з вулиці. Обмеженість площі земельних ділянок призвела до винайдення композиційного прийому, властивого виключно штетлам — два будинки групувалися в подвійний будинок з єдиним фасадом, і покрівлею, гребінь якої йшов над стиком будинків. Композиція фасаду мала одну особливу деталь: архітектурно глуху симетричну вісь, на якій не було дверей чи вікон. Вісь проглядалася тільки наявністю виділеної лінії, яка відображала внутрішню межу двох будинків і містилася на головному фасаді. Цей прийом був притаманний уже цегляним будівлям. Такі збереглися в усіх луцьких штетлах по кілька штук.
Синхронно з цим з кінця XIX століття відмінність єврейських цегляних будинків від інших стала зникати. Наприклад, на Мокрому Лузі більшість будинків та їх розміщення не мають ознак штетлів, хоча були збудовані євреями[6].
Поза штетлами
В місті був ще один район проживання євреїв — Долина. Але він майже не виділявся у загальній міській забудові. На сучасній карті міста цей район розташовується над річкою Сапалаївка між мостами на вулицях Потапова та Франка. Тут була синагога Бейс Гамедриш Баран. Були синагоги та молитовні школи на Красному та інших районах Луцька.
Загальноміські вулиці
Чисельність єврейського населення Луцька постійно зростала. За переписом населення міста у 1911 році, 92% мешканців становили євреї[16]. Крім того, з другої половини XIX століття збільшувалася чисельність багатого єврейського населення.
Це призвело до того, що єврейська будівельна активність вийшла далеко за рамки штетлів і розповсюдилася на все місто. Власниками більшості будинків (магазинів, готелів, майстерень та іншого) були євреї. Найбільші споруди в Луцьку будували найбагатші Луцькі єврейські родини — Кронштейни, Глікліхи, Сороки, Лернери, Дави та інші. Так, один із найбільших новобудов міста 1880-х років належав Кронштейнам і здавався в оренду, а в 1930-х роках Кронштейни будували автобусну станцію на головній вулиці міста. Глікліхи, наприклад, долучалися до розбудови освітньої інфраструктури міста. А Абрам Глікліх був власником цегельного заводу «Лучанин», з виробів якого будували лютеранську кірху.
У 1920-х роках на алеї Болеслава Хороброго неподалік Вульки знаходилися кошари, які належали Х.Пінчуку та Т.Вінцбергу. На їх місці у 1936 році була збудована єврейська гімназія з польською мовою викладання ім. Мойсея Глікліха. Архітектор — Францишко Кокеш. Гімназія містила 9 класів, 6 кабінетів, 2 коридори.
На Староволодимирській вулиці у 1909 році почали будувати приміщення ґміни. Джерелами фінансування були дві єврейські родини (Пінчуки, Глікліхи) та деякі види податків, що виплачувало товариство Талмуд-Тора. В цьому будинку була ґмінна канцелярія, зал для засідань Ради ґміни, правління Головного Рабинату Луцька, молитовна школа, зал для урочистих подій.
Загалом же на початок ХХ століття Луцьк перетворився на майже суцільно єврейське місто, тому розвиток штетлів як таких припинився. Власниками більшості споруд в місті були євреї. Наприклад, на головній вулиці міста — Ягеллонській — із 110 власників 92 були євреями у 1930 році. В ті часи євреї стали проживати уже на всіх вулицях.
ЛуцькГімназіяГлікліха.jpg
Колишня гімназія ім. Глікліха, де було повстання (тепер Педагогічний коледж) |
ЛуцькДолина.jpg
Євреї на Долині |
ЛуцькХмЄв2.jpg
Будинок ґміни сьогодні |
Цвинтарі
Поки що вдалося встановити територіальне розташування тільки двох останніх єврейських цвинтарів. Перший із них був на місці сучасного стику вулиць Богдана Хмельницького та Заповітної. Про нього відомо із XVIII століття. У 1852 році у зв'язку з розширенням міста у напрямі цвинтаря його скасували.
Нове місце для цвинтаря було куплене між Вулькою та селом Дворець попід дорогою, яка вела в місто зі сходу. Поруч було і караїмське кладовище. У 1931 році на цвинтарі будувалося поховальне приміщення у стилі класицизму. Пам'ятні плити на замовлення виготовляв місцевий каменяр Л. Шеплер. У 1930-х він продавав їх по 20 злотих за плиту. Крім того, Шеплер виготовляв і міські бордюри на замовлення магістрату. Після війни цвинтар був знищений, плити вивезені.
См. также
Примечания
- ↑ Статья «Волынь» в Электронной еврейской энциклопедии
- ↑ Lutsk by Herman Rosenthal in JewishEncyclopedia.com
- ↑ 3,0 3,1 Самарцев І. Г. Євреї в Україні на початок ХХ ст. // Український історичний журнал — 1994, № 4 — с.19
- ↑ Бершадский С. А. Литовские евреи. СПб, 1883
- ↑ 5,0 5,1 Kraszyńska Fanny. Żydzi Łuccy do końca XVII w. // Rocznik Wołyński. T. VII. Równe, 1938, s.139-178
- ↑ 6,0 6,1 6,2 6,3 6,4 6,5 Метельницький Р. Деякі сторінки єврейської забудови Луцька. — К.: Дух і літера, 2001 ISBN 966-72-73-16-4
- ↑ Терський С. Історія Луцька. Том 1. Лучеськ Х—XV ст. — Львів, 2006. — c. 74 ISBN 978-966-553-660-4
- ↑ Січинський В. Чужинці про Україну. Вибір з описів подорожей по Україні та інших писань чужинців про Україну за десять століть. — Львів, 1938 — 123 с.
- ↑ Русско-еврейский архив. Т.1. Документы и регистры к истории литовских евреев (1338—1550), изданые С. А. Бершадским. — СПб, 1882 — с.68-69
- ↑ 10,0 10,1 В.Пясецький, Ф.Мандзюк. Вулиці і майдани Луцька. — Луцьк, 2005. — c.32-33, 69 ISBN 966-361-050-6
- ↑ Статья «Луцк» в Электронной еврейской энциклопедии
- ↑ Перльштейн А. Луцк и его древности // Временник императорского московского общества истории и древностей российских. Кн.9 — М., 1851
- ↑ Маслов Л. Архітектура старого Луцька — Львів, 1939 — с.47
- ↑ Забытый декабрь: как пала "Масада" Западной Украины
- ↑ Kraszewski Józef Ignacy. Wspomnienia Wołynia, Polesia i Litwy. — Warszawa, 1985. — s.177
- ↑ Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся. Краєзнавчий словник. Т2. — Вінніпег, 1986 — с.47
Литература
- Метельницький Р.Г. Деякі сторінки єврейської забудови Луцька. — К.: Дух і літера, 2001 ISBN 966-72-73-16-4
- Kraszyńska Fanny. Żydzi Łuccy do końca XVII w. // Rocznik Wołyński. T. VII. Równe, 1938, s.139-178
- В. Пясецький, Ф. Мандзюк. Вулиці і майдани Луцька. — Луцьк, 2005 ISBN 966-361-050-6